Текст:Мiхал i пан
Давним-давно, рокiв, може, з двiстi тому, в одному селi жив чоловiк на iм'я Мiхал. На зрiст вiн був невисокий, але силу мав неабияку - однiєю рукою пiдiймав лантух з зерном, мов невеличку торбину, ще й завдавав його собi на плечi.
Мiхалова хата стояла на галявинi в лiсi; мав вiн клаптик поля, а дiтей аж п'ятнадцятеро, отож доводилось йому працювати вiд ранку до вечора. Тiльки й було в нього багатства, що двоє сивих коней, гарних на диво. Всi в селi заздрили Мiхаловi, що вiн має таких красенiв. А найбiльше дивувалися, чим Мiхал їх годує, бо частенько йому самому з жiнкою та дiтьми не було чого їсти. Та Мiхал тiльки усмiхався, чуючи, що кажуть про нього сусiди. Коли коням не вистачало сiна, вiн брав косу на плече, бгав за пазуху ряднинку та вирушав увечерi в лiс косити траву. Принесе, було, повну ряднинку трави, дасть коням, а сам приказує: - Хто, як не ви, працює на мене! Треба про вас подбати чи нi? А везуть на вас усяку всячину. Ну й нехай! їжте, мої сивки, їжте! Раз навеснi вирушив Мiхал орати свiй клаптик поля. Оре та погейкує на коней. Коли це їде по дорозi нiмецький граф, який жив неподалiк у маєтку. Вже давно вподобав вiн Мiхалових коненят i поглядав на них заздрим оком. Не раз i намовляв його їх продати, але Мiхал i слухати не хотiв. Отож граф надумав забрати коней силомiць. Побачив, що Мiхал оре свою смужку, й наказав кучеровi зупинитися. Вилiз iз брички i йде полем. А Мiхал, угледiвши графа, мерщiй звернув на дальнiй кiнець поля. Зупинив сивок i почав поправляти упряж. Граф аж зубами заскреготiв од лютi, але нiчого не вдiєш - мусив перейти через усе поле. - Добридень, Мiхале. - Добридень i вам, вельмишановний пане граф. Граф поплескав Мiхала по плечi. - Чуєш, Мiхале, я хочу купити твоїх коненят. Мiхал насупив брови: - А я не продам! - Та я добре заплачу. Бачить Мiхал, що нiяк графа позбутися, й каже: - А може б, ми, ясновельможний пане граф, об заклад побилися? - Згода! - зрадiв граф. - Ось давайте: хто краще збреше - того й конi будуть. Як ви, пане граф, програєте - дасте менi сто талярiв, як я - вiддам вам своїх сивок. - Напевне, я збрешу краще, нiж ти! - вигукнув граф.- Ось побачиш, старий дурню! Але кожен хай збреше тричi, не менш. Мiхал кивнув головою. - В мене незвичайна корова,- почав граф.- Я щодня годую її зiллям, а яким - тiльки сам знаю. Вона дає за один раз сто лiтрiв молока. - А в мене що було торiк! - каже на це Мiхал. - Ось на цьому полi пiд лiсом усе поперекручувалося. Колосся росло в землi, здорове, як буряки, а корiння стирчало вгору. Рiпа, завбiльшки з людську голову, достигала вгорi, а гичкою трималася за землю. - Цього разу твiй верх. Я програв,- мовив, скривившися граф. - Кажiть далi, ясновельможний пане граф,-побачимо чиє буде зверху. - Ще за дiда-прадiда росла в моєму садку висока сосна,- почав знову граф.- Вона була така висока, що вершину її було видко за сто верст, i така товстелезна, що сто чоловiкiв не могли її обхопити. Коли сосну зрубали й розпиляли на дошки, з тих дощок побудували велике село, а трiсками палили груби в маєтку цiлiсiнький рiк. Твоя хата, Мiхале, теж iз дощок, напиляних з тiєї сосни... Мiхал за другим разом розповiв небагато: - Коли ви, пане граф, не розгнiваєтесь, розкажу вам, як торiк полював зайцiв. Зустрiну зайця, насиплю йому солi на хвiст - i вже вiн готовий, сам iде до рук. - А бачиш, я виграв! - радiсно вигукнув граф. - Ваша правда. Кажiть тепер третю свою побрехеньку. - Я розповiм тобi теж про полювання. Колись була в мене рушниця з кривою цiвкою. Пiшов я з тiєю рушницею полювати оленiв. Стою на узлiссi, чекаю. Раптом з лiсу вибiгає олень. Дивлюся - очам своїм не вiрю: роги в нього такi розложистi, як гiлки на дубi. Глянув пильнiше: ген за цим оленем, бiля пагорка, стоїть другий, ще кращий. Нацiливсь я, стрiляю. I що б же ти думав: одним пострiлом забив двох оленiв - i того, що вибiг перший, i того, що стояв бiля пагорка. Отака була в мене рушниця з кривою цiвкою. Мiхал тiльки посмiхнувся. Присiв на дишель своєї сохи, понюхав тютюнцю, кiлька разiв чхнув, аж луна в лiсi розляглася, й заговорив: - Еге ж, вельможний пане граф, тепер черга на мене... Отож так... Жив колись у нашiй околицi граф. Вiн був дуже суворий. Пам'ятаю раз, коли в нього на кухнi зник буханець хлiба, наказав вiн вiдшмагати рiзками всiх слуг та обшукати всi хати на селi. В цього графа була тьма-тьменна бджiл; вуликiв - i не злiчити. Доглядав вулики мiй батько. А граф нiвроку скупенький був. Щодня лiчив вiн бджiл, та нiяк не мiг полiчити, помилявся й починав спочатку. Раз трапилося так, що з найбiльшого вулика, з якого мiй батько кожного року брав дуже багато меду, зникла бджолина матка. Хтозна, де вона подiлася, але бджоли перестали збирати мед i помалу теж зникали. Пан граф скликав людей з усього села i в усiх обшукав кишенi - чи хтось, бува, не сховав бджолину матку. Але бджоли нi в кого не було. Тодi пан граф вирушив її шукати. Шукав, шукав - нiде немає. Тут вiн згадав, що є в селi хлопець, який допомiг колись знайти йому бджолину матку, що зникла з iншого вулика. Цей хлопець був я, вельможний пане. Пан граф повернувся, забрав мене з хати, й ми разом подалися шукати бджолу. Спершу вилiзли ми на небо. Там було дуже гарно. За столами сидiли чоловiки й жiнки, а з ними янголи. Всi їли й пили молоко з медом. Мiй пан дуже засмутився, бо не побачив там жодного графа. А потiм подалися ми шукати бджолину матку аж у пекло. Я йшов попереду, пан граф - за мною. Зайшли ми у ворота, стали за рогом i дивимося. I що б же ви думали - кого побачили? Побачили в пеклi силу-силенну графiв. Усi кипiли в смолi. Було там ще кiлька бiдних селян. Але вони тiльки пiдкидали дрова пiд казани iз смолою. I раптом мiй пан побачив у одному казанi свого батька. Пополотнiв, та як кинеться тiкати! Злякався, що батько пiзнає його й потягне в смолу... - Ах ти ж брехун! - гримнув спересердя граф.- Як ти смiв розказати менi таку нiсенiтницю! I раптом схаменувся. Виходить, Мiхал таки виграв! Насупившись, пан граф пхнув Мiхаловi в долоню сто талярiв i пiшов геть, навiть не глянувши на коней. А Мiхал посмiхнувся й став орати далi.